А книжка та ой як на часі... І не легка. І стільки проблем-питань сколихнула в моїх заскорузлих мізках. Але про них - згодом. Може навіть не в одному дописі.
Отож, "Маруся" написана на основі реальних подій, головні герої - реально існували і носили ті самі імена.
Та спершу - цитати. Кожна з них, як на мене, піднімає окрему тему для розмови.
— Отче, — зашелестіла вона сухими губами. — Я католичка ось уже вісімдесят літ. Уроджена Ядвіга Квасніцька. Чи можу я висповідатися перед православним священиком?
— Бог один, — сказав отець Терентій.
— І я так думаю. Бог один, — повторила Явдоха.
***
-Золотоверхий Київ не годиться обстрілювати з гармат, — сказав Данило Бізанц. — Не можна руйнувати храм, навіть якщо там ховається ворог.
У поході на Київ галичани вбачали щось надприродне. Узяти столицю для них важило більше за всякий тріумф. Посідання Києва для них означало повернення віри, а може, й самого Бога.
— Ні, — сказала Маруся. — Ви помиляєтесь.
— У чому? — спитав Данило Бізанц.
— Ворога треба нищити скрізь. Руїни храму іноді святіші за його первісну досконалість.
***
Дмитро зібрав містечкове населення й звернувся до нього від щирого серця:
— Моє слово насамперед до синів Ізраїлевих! — сказав Дмитро. — Ніхто так не любить вас, як я. Повірте, у моєму селі я ріс разом з такими, як ви, і між нами ніколи не було бійок. Я готовий боронити кожного з вас, але маю тільки одне прохання. Не стріляйте нам у спину. Якщо комусь осоружна Україна, за яку ми кладемо свої голови, то нехай шукає собі іншого краю. Світ великий! Але, ще раз кажу, не стріляйте у нас з-за вугла, не плюйте у душі християнам, не оскверняйте наші церкви.
***
Спершу подалися до Києва, де розпочалася війна за Україну, та потрапили у такий революційний безлад, що соромно згадувати. Замість безоглядного визволення Краю з московського ярма Київ півроку мітингував на вулицях, а провідники Центральної Ради боялися навіть думки про творення власної армії. Вони довго вимучували універсали про автономію, а коли, нарешті, зважилися проголосити незалежність, московсько-большевицька орда вже стояла біля воріт.
***
Хоч у душі Микита Шульга був добрий, він і москалів раніше любив, казав, що вони люди непогані, тільки їх роздрочили німці, посваривши з нами, ось вони, братушки, прийдуть — і ми заживемо з ними у мирі. Та коли ці братушки прийшли й забрали в Микити те, що він любив найдужче, Микита оскаженів, бо найдужче він любив, як пахне його хлів і загорода з худобою. Стане, було, ввечері коло загороди й не може надихатися теплим духом худібки, соломи та влежаного гною. Нема тепер того добра у Микити, є тільки шабля, що хрякає об макітри братушок, яких добрий і лагідний Микита десь у глибині душі досі жаліє і любить.
***
Ми знаємо, що головне завдання повстанців — шарпати большевицьку адміністрацію, руйнувати комунікаційні шляхи, чинити спротив продовольчому грабунку, нищити військові частини та представників окупаційної влади. Однак настав момент, коли кращі повстанські загони повинні підпорядкуватися проводу армії.
***
«І ще одне, — насамкінець сказала вона. — Віднині називайте мене Марусею!»
— Чому Маруся? — спитав Мирон.
— Вам не подобається?
— Ім’я красиве, а що в ньому?
— Це найупертіше жіноче ім’я.
***
А серце казало, що чужинець є чужинець і ще жоден із них не приходив до нас із добром. Хай він буде червоний чи білий, сірий чи жовтий, а якщо попер на твою землю, то не питай у нього, що він думає робити далі, а покажи заброді, почім фунт свинцю на українському ярмарку.
***
Та ж Київ геть-чисто наш, — зворушено промовляв Михась Проців. — Більше український, як ополячений Львів! Но?
***
Потім вони ще не раз помічали, що серед київської публіки траплялися люди, котрі говорили по-московському, а проте ставилися до них з більшою симпатією, ніж деякі малороси, які тримали на своїх подвір’ях-республіках злих псів на довжелезних ланцюгах.
***
До Думської площі посунуло ще більше народу, серед натовпу вешталося чимало озброєних типів, провокаторів, військових у чужих одностроях, на площі більшало російських трикольорових прапорів. На Хрещатику цілими гуртами звільна походжали підозрілі бойовики у пом’ятих червоних погонах з тоненького краму. Дивувало й те, що юрба так само захоплено вітала цих приплентачів, називаючи їх визволителями. Запахло смаленим. Станімір задзвонив із Думи до корпусного штабу й попросив дозволу роззброїти чужих вояків, але почув пояснення, від якого заскреготав зубами. Не можна нікого роззброювати, бо то можуть бути наші повстанці, а денікінців узагалі не треба чіпати — тільки переговорювати. «Обсадити, але не стріляти». Станімір був у розпачі. Ближче до полудня, незважаючи на вуличний гамір, він почув дзвінкий стукіт копит об бруківку. Від Купецького саду[34] до Хрещатика промчав загін терських козаків у чорних кудлатих шапках. Юрба гучними вигуками віддала і їм пошанівок. Станімір наказав Миронові піднятися вгору на Печерськ, роздивитися, що діється там. На Печерську мав стояти курінь Данила Бізанца, але де саме — вони не знали. Мирон пішов у бік Інститутської вулиці, яка спиналася на печерські пагорби. Ще внизу, на розі будинку міської біржі, він побачив гурт озброєних азіатів. Якісь чуваші чи узбеки були зодягнуті в цивільне, але кожен мав на плечі гвинтівку. Мирон запитав, хто вони. Косо всміхаючись, азіати відповіли, що всі вони «кгарєнниє кгієвлянє» і належать до міського загону самооборони.
***
Тепер Кравс підозрював, що й візит барона, і ця безплідна балачка з генералом Бредовим мали єдину мету — паралізувати активні дії галичан так званими мирними «переговорами», щоб у цей час обсадити Київ. Білі москалі вдалися до найпідлішого підступу, якого не міг передбачити генерал із властивим йому почуттям вояцької честі. Наслухавшись байок про шляхетність офіцерів Білої гвардії, про їхню голубу кров і кістку, Антін Кравс ще не знав, що всі ці корнети Оболєнські й поручники Голіцини перевершать у грабунках і мародерстві большевиків.
***
— Така юна й любиш… проливати кров? — спитав ображений П’ята.
— А що — на війні є інше заняття? — здивувалася Маруся. — Чи, може, ви підкажете мені інший спосіб, як боротися з окупантом?
— Окупанта можна прогнати.
— Мітлою? — з її грудей вирвався глухий сміх, а лице було незворушним. — Чи дубцем?
— Ну, чому ж дубцем? — невпевнено мовив П’ята.
— Тоді поясніть мені як — і я подарую вам свою зброю, — сказала Маруся. — Ви думаєте, мені подобається проливати кров? Я вчителька. І брати мої були вчителями. Ми не збиралися убивати. Але прийшов завойовник, і тут уже є одна правда: або він тебе, або ти його. Інакше не буває.
***
— Він став на бік ворога. Не під загрозою смерті, а свідомо зробив свій вибір. І знаєте чому?
— Бо він московський піп, — сказав Бугай.
— Ні, — заперечила Маруся. — Крім усього, він став на бік ворога через те, що вважає його сильнішим за нас. Багато є таких, що безоглядно стають на бік сильнішого. Такий у них інстинкт самозбереження. Тому ми повинні показати людям, передовсім нашим затурканим селянам, що ми сильні. Що ми взяли до рук зброю не для того, щоб стригти заблукалих овець.
***
Доброчесний католик, Флоріан Ліва разом зі своєю дружиною Алентиною ходив на службу Божу до польського костелу, але був у дружніх стосунках із православним дяком Тимофієм Соколовським, чия дружина Ядвіга теж ходила до костелу. Ліва знав їхніх дітей змалечку, знав оцю вершницю з колиски, а тепер не міг зрозуміти, як вони, сільські дітлахи, на його очах повиростали у полководців. Що штовхає їх на цю боротьбу, звідкіля ця затятість, щоб отак, гинучи одне за одним, щоденно іти на смерть? Ні, Флоріан Ліва не міг відповісти собі на це запитання. Чогось подібного він не зустрічав ні в книжках, ні тим паче в житті. Він уже знав, хто такі большевики та як їх зненавиділи тутешні селяни, але щоб отак… щоб такі молоді люди свідомо гинули один по одному?.. Падає брат — на його місце тут-таки стає другий, гине другий — його замінює третій, убивають третього — на зміну смертнику приходить юна сестра… Ні, такого Флоріан Ліва не міг собі пояснити. Він тільки міг зняти перед цими людьми капелюх...
***
Стара розповіла, що чоловіки, хто міг, відразу повтікали з села, бо ці песиголовці хотіли їх рекрутувати. Тоді жінки з дітьми й дівчата поховалися по льохах та горищах. У хатах зосталися самі баби й діди. Никінці грабували все підряд, а чого не могли взяти з собою — нищили, щоб не дісталося нікому. Трощили скрині, шафи, мисники, рубали шаблями одяг і рушники на стінах, молотили посуд, розбивали навіть горшки з вазонами. Горе було тій дівчині чи молодиці, яку вони знаходили десь у клуні або на горищі.
***
— Ідуть визволяти Україну від українців, — сказала Маруся.
***
Вся світова війна враз перекинулася в їхній Край, де начебто всі воюють проти всіх, а насправді точиться битва за Україну.
***
Містечко жило своїм звичним життям; Марусю давно дивувало, що, незважаючи ні на яке нашестя, люди так само сходилися на торговицю, базарували, справляли весілля, хрестини, гуральні гнали горілку (солодку брусилівську оковиту колись знали навіть у Києві), чинбарні чинили шкіру, дігтярні смерділи дьогтем, триповерховий Дриговий млин тепло пах борошном, і все те виблискувало проти холодного сонця черепичними дахами, яких у цьому містечку було більше, ніж де, адже брусилівська цегельня випалювала найкращу в повіті черепицю і під нею червоніли навіть дерев’яні воловні, що стояли по лівий бік од гуральні.
***
— Тільки пам’ятай, синку, мою науку: якщо сі доведе мати діло з москалем, ніколи-ніколи йому не вір. Особливо сі стережи його, коли в тебе свято, коли похорон, коли ти найменше очікуєш його нападу. Найдужче пильнуй — коли москаль пропонує замирення. Тоді не дрімай, тоді він нападе неодмінно…
***
— А як могло бути інакше, якщо… обсадити, але не стріляти?.. Ми вимагали від Начальної команди дати нам ясні розпорядження. А у відповідь чули одне: тримайтеся, ніяких сутичок, провадяться переговори…
Так стереглася я книжок, фільмів на військову тематику і от...
Не пройшло і ста років, а в нас - ті самі граблі на те саме чоло!
Можливо, цілком можливо, що об'єктивно книга не дуже цікава, або й зовсім не цікава. Але, суб'єктивно, для мене в нашій країні зараз - так, саме на часі.
Перше, що мене зачепило: місце дії. Рідна Житомирщина, практично всі назви сіл та містечок знайомі, тож картина уявляється у всій повноті. А ще й місце, з якого починається знайомство з Марусею - саме неподалік моїх свекрів, це поле біля лісу бачу здаля регулярно.
Далі - мова. Це ж яку роботу треба проробити, щоб так органічно сплести галицьку говірку з поліською! Ніяких послаблень для читача, все саме так, як є - бо ж можу направду оцінити і те, і те. Відступлю: от в тому " Останньому москалі", що йде нині по 1+1, мені дуже не подобається, що намагалися використати причесану літературно правильну мову. Нема смаку! Розумію, що чистий гуцульський діалект мало хто зрозуміє, але лайт-варіант можна було зробити, було б і цікаво, і пізнавально.
Основне, то, звичайно, тематика. Мало того, що твір на підставі реальних подій та людей, то ще й сучасні події перегукуються. Знову той, хто видавався братом, нападає, знову ведуться мирні перемовини, а ворог тим часом нарощує сили, знову нема єдності в суспільстві, знову страждають прості люди. І тут, нажаль, не можна сказати, що так і так однозначно буде добре всім. Настільки глибока, багатогранна проблема, що нема одних єдиних ліків.
