Міс Петігрю живе одним днем

Саме так називається фільм 2008 року.
На перший погляд - звичайний, милий, простий і смішний. З прекрасним джазовим фоном та шикарною атмосферою інтер'єрів 1930-х, що наповнені жінками в прекрасних сукнях.
Але ще він про стосунки чоловіків та жінок, про важливість щасливого випадку, про легковажність та моральність. І про бенкет на порозі чуми...

Дивиться легко, приємно, місцями весело, місцями сумно. Хоча частіше весело, бо все ж це - комедія.

А ще- фільм знятий за книгою Уініфред Ватсон
. Я трохи перебіглась текстом - це має бути мила, приємна легка книга. Якраз під каву з пледом :)

Можливості?!

Чи готові ми до можливостей? Чи є вікові обмеження для цього? Що нам потрібно для щастя? І як довго триватиме той чи інший період життя?
Це нікому не відомо. Нема точних дат. Нема гарантій. І навіть слово "пенсія" не значить "спокій, відпочинок та стабільність".
На цю тему порекомендую два фільми: " Готель Меріголд: найкращий з екзотичних"(2011) та "Готель Меріголд. Заселення продовжується" (2015)
Перший - зовні здавалося б легка проста історія, але насправді - глибокий філософський зміст і цілий перелік тем для роздумів. Другий - не настільки глибокий, радше цікава картинка задля продовження  кассової стрічки, правда, ненав'язлива, нестандартна, приємна для ока. Та одна фраза про те, що "найстрашніше, що може собі заподіяти людина - це жалість до самого себе. Яка затягує, руйнує і її дуже важко позбутися. " , здатна змусити задуматися на весь день.
Але все ж основна ідея: навіть в 79 років можна круто змінити життя і бути щасливим. Головне - не опиратися їм, бути відкритим і уважним.
Хороші, небанальні фільми, які можна дивитися всією родиною, щоправда, дітям вони навряд будуть цікаві. Приємний британський гумор, намішаний з кумедною індійською прямолінійною безпосередністю викличуть не одну посмішку.

І трохи про осінь

Ви любите музику? Певне, що так.
А чи любите ви оперу? Так, як люблю її я? О, не лякайтесь, я не фанат, і не знавець. Я ніколи не була в опері на виставі, і сумніваюсь, що висиділа б  з цікавістю, адже , щоб насолоджуватись цим мистецтвом, треба щонайменше знати, про що йдеться, та розуміти, що співають. Ні, я люблю слухати окремі арії, уривки, навіть цікаві фрази.
Тому фільм "Квартет" (Великобританія, 2012) став для мене подвійною насолодою. Яка друга? Звичайно , що мій улюблений британський гумор, намішаний із сарказмом та іронією.
А навела мене на нього Меггі Сміт (та сама, що грає графиню в "Абатстві Даунтон" , або, кому відоміше, - професора МакГонагал в "Гаррі Поттері"). Нажаль, поки не бачила фільмів, в яких вона грала молодшою, але  те, що вона творить на екрані зараз - не до описання. Це потрібно просто дивитись та насолоджуватись.
Ця стрічка про осінь життя, як мені видається. Принаймні, і пора року там - осінь. Але ні вік, ні осіння депресія не спростовують того, що і в такій порі є місце радощам, добрим спогадам, почуттям та майбутньому!
 Прекрасним фоном слугує доглянутий англійський парк та старий маєток. А яке живописне дерево з покрученим гіллям в сцені розмови головних героїв!
Тому: дивіться, слухайте, насолоджуйтесь і не забудьте звернути увагу на титри. Адже більшість акторів другого плану дійсно в минулому оперні виконавці та музиканти, і там можна побачити, які вони були колись. Молоді не лише душею, а й тілом...

Просто і красиво

Люблю фільми, в яких зачіпає не лише історія, але й сама картинка. Які хочеться саме ДИВИТИСЯ, а не просто переглядати.
Один з таких - французська стрічка "Дочка землекопа" 2011 року.
Простий сюжет, ніби навіть тривіальний, як на наш час: хлопець кидає вагітну дівчину. Але в ті часи, коли відбувається дія, така ситуація була жахливою і для дівчини, і для родини. Так осоромити всіх - вважалось за великий гріх. Завершення, звичайно, щасливе. Але що вразило мене - як чесно зображені почуття героїв, особливо батька дівчини.
Адже завжди важко зобразити просту людину, яка в реальному житті небагатослівна, не говорить про свої почуття, не розмовляє літературною мовою.
А ще зазвичай важко зробити природу, місцевість ще одним героєм фільма. Але тут це вдалось. Ну хіба з Провансом могло бути інакше? :)

Якось...

Отак, буває, бачив фільм давно, в дитинстві, купу разів, але дивишся зараз і бачиш інакшим. Бо час пройшов, життєвий досвід накопичився... крапельку ;)
"Якось  20 років потому" 1980 року (інші джерела кажуть, що 1979). Фільм про багатодітну родину. Дійсно багатодітну. І хто став такою мамою? Відмінниця! Активістка! Про яку б ніхто і не подумав. Всі думали, кар'єру зробить, посаду займе. А чому вона зробила такий вибір? Чи свідомий він? Я чомусь думаю, що такого плану спочатку не було. Просто так склалося. А потім... Мабуть, виник свідомий вибір народити стільки, скільки має бути. Чи це добре? Не знаю. І не знаю, чи це погано.  Просто так буває. Хтось не хоче взагалі жодного, хтось лише одненького малюка, а хтось не може спинитися ;) І не можна засудити жодного варіанту, не можна сказати , що еталон - ось, лише такий... Чи можна?
Героїня, наскільки я зрозуміла, зрештою взяла для себе  за правило не хвалитися своїми дітьми, не насаджувати свою ідеологію життя. Вона багато стикалась з нерозумінням, озлобленістю, вигуками вслід "понароджували"...
І на десерт додам: там у них в останній квартирі такий інтер'єр - ну чисто "Ікеа" ;) Ну чим не шведсько-фінський стиль?, правда?

І ще пару слів про фільм "Мужики"(1981 року). Мабуть всі, хто народився в СРСР, його бачили хоча б раз. Він для мене якийсь... людяний. Нема там пропаганди, нема лоску. Все досить реалістичне. Тепло мені його переглядати. Пісні, які популярні були тоді , звучать. Навіть шапка біла кроляча на одній дитині. Практично у всіх були такі шапки )))

Все ж таки всі ми родом з дитинства. Саме в дитинстві ми отримуємо основні знання про добро і зло, про людські стосунки, і основні психологічні кальки і травми теж. З якими все життя потім боремось, або страждаємо..

Про важливість спогадів...

Щойно переглянула останню серію 6-го сезону, останнього, "Аббатства Даунтон". І одна з фінальних сцен мене дуже зворушила, та розчулила. Дві сестри, які сварились все життя, розмовляють про примирення. Старша, Мері, весь час вела себе, як представителька жіночого роду собачої породи, але менша, Ідіт, вирішує все ж пробачити її... Адже... "... зрештою, ми з тобою сестри. І настане час, коли лише ми з тобою пам'ятатимемо Сібіл (меншу покійну сестру)... І тата з мамою, і бабусю, і тітку... І лише ми з тобою зможемо розділити ці спогади.."
Дуже мені до душі цей серіал. Люблю британські невеликі серіали, а особливо такі атмосферні, як цей... В коментарях багато пишуть, що типу британці себе ідеалізують в таких фільмах, закидають, що вони все роблять " в білих рукавичках"... А я думаю, вони чесні тут. Це спокійна картинка з минулого, з іронічним настроєм та без ідеалізації та надмірної похмурості. Все буденно, як воно могло бути майже сто років тому...

А ще мені та фраза нагадала одну нещодавно прочитану книгу - "Фрекен Смілла та її відчуття снігу" Пітера Хьога. Там теж є одна подібна цитата: "...повертаюсь подумки до цього абсурдного спогаду молодості, приємність якого я більш ніколи і ні з ким не зможу поділити. Смерть жахлива не тим, що вона змінює майбутнє. А тим, що вона залишає нас сам на сам з нашими спогадами." 
І це правда. Найстрашніше не тоді, коли фізично нема як торкнутись. Важче стає тоді, коли рука тягнеться до телефона, щоб задзвонити, поділитися новинами, подіями, і згадати минуле. Спільне минуле.
Книга важка. Ніби і не можна назвати її гостросюжетною, але розвиток подій та гострота суджень та оцінок подій затягує, і лиш намагаєшся не лякатись великої кількості сторінок. Фінал розчарував. Але, як на мене, її вартує прочитати, щоб зрозуміти "інакшість", протилежність стандартному мисленню, підмітити правдивість, щирість та чесність суджень та дій фрекен Смілли...

Памела Друкерман "Французькі діти не плюються їжею"

Я таки прочитала ту книжку! 

І тако вже з тиждень розмірковую над нею, тобто над тим, про що в ній йдеться.
Загалом, це така собі порівняльна аналітична розповідь про особливості виховання дітей в сучасних США та Франції. Чи відповідає дійсності - сказати не можу, дуже сподіваюсь на відгуки наших дівчат, які мають можливість відчути ці особливості наживо. 
Я, мабуть, напишу коротко про те, що запам"яталось найбільше, але ви не полінуйтесь, почитайте те, що під спойлером, якщо не маєте бажання чи змоги почитати всю книжку.
Так от:
- як на мене, французи ближчі до нас за ставленням до дітей та виховання, тобто, що дитина важлива, але не пуп землі, має слухатися старших і дотримуватися "субординації" в родині та суспільстві, є певні правила та обмеження;
- останні років десять ми активно намагаємося "злизати" американську модель поведінки з дитиною, тобто, всякі школи раннього розвитку, гонка "знань", ну, насиченість гуртками у нас і раніше була, але тепер це обростає іншою мотивацією - "моя дитина краща всіх!";
- дуже навіть згодна з французькою мотивацією (принаймні, так вона подана в книжці) відвідування гуртків та секцій: познайомити дитину з різними видами діяльності, типу плавання, танці, музика, ліпка і т п, а дитина сама обере згодом те, що цікаво їй;
- також згодна з тим, що не вартує, як американці, наполегливо форсувати розвиток немовлят та ранній розвиток діток до трьох років - просто треба дати їм можливість безпечно пізнавати світ. Я це зрозуміла на власному досвіді;
- американці довели ідею фемінізму до абсурду (як і багато чого іншого, але про то іншим разом), натомість та сімейна модель, яку авторка описує як французьку, при більшій залежності жінок дає міцнішу здоровішу родину. Збережена така собі "жіноча мудрість", яка у американок, як видається, атрофована достоту і замінена на "претензії" та "качання прав".

А найбільше я собі думаю, а де наша, українська традиційна система виховання дітей? Чи є наші типові правила? Чи є якийсь "особливий" позитивний сімейний уклад? Чи можемо ми, як нація, ділитися якимось досвідом? Бути прикладом? Чи у нас повно кальки та мавпування?...

В жодній книжці я досі не виділяла стільки цитат!
"Если символ Нью-Йорка — женщина, предающаяся воспоминаниям о прошлых неудачах и ищущая себя, спотыкаясь на каждом шагу, то парижанки не жалеют ни о чем, по крайней мере в открытую. Во Франции «невротик» — психический диагноз, а не полукомплимент, произнесенный с самоиронией."

"Когда столько всего надо изучить, да еще поволноваться по разным поводам, беременность с каждым днем все больше становится похожа на полноценную работу."

Лікар про пологи:
"— Мне иногда кажется, что вы, американцы, считаете, — если что-то дается слишком легко, — это плохо, — резюмирует он." Про ставлення до сну. Що американці носяться з дітьми, реагують на кожен писк, крик, рух, а французи "вчать" немовлят спати.
"Кроме того, маленькие дети просыпаются между фазами сна, которые длятся около двух часов, и прежде чем они научатся связывать эти фазы между собой, они будут плакать — и это тоже нормально. Интерпретируя любой плач малыша как признак того, что он голоден или что ему плохо, и бросаясь утешать его, родители оказывают ребенку медвежью услугу: ему будет сложно соединять фазы сна самостоятельно. То есть ему понадобится помощь взрослого человека, чтобы снова уснуть в конце каждого цикла."

Ще зазначу, без цитати, що, за словами авторки, француженки досить швидко припиняють ГВ, і в суспільстві навіть існує тиск на ГВ-маму, що вона творить непотрібний подвиг, і краще перейти на суміші. Натомість американки часто-густо перетворюють ідею ГВ на абсурд: годують до 3-4-5 років.

Також француженки не кидають все, якщо дитина щось захотіла. вони просять її зачекати, а американки кидаються миттю виконувати забаганку, полишаючи свої справи.

"Чуть позже до меня доходит: во всем, что касается воспитания, французы не просто что-то делают иначе. Нет, они совершенно по-другому воспринимают саму учебу, а если взглянуть шире — самих детей. Проблема явно философская. В 1960-е годы швейцарский психолог Жан Пиаже приехал в Америку, чтобы поделиться своей теорией о стадиях развития ребенка. После каждой лекции кто-то из присутствующих неизменно задавал ему один и тот же вопрос, который сам Пиаже впоследствии окрестил «американским»: как ускорить развитие, быстрее проходить эти стадии? «А зачем вам это нужно?» — удивлялся он. По его мнению, форсировать обучение ребенка нежелательно, да и невозможно. Дети проходят фазы развития в определенном темпе, руководствуясь внутренними ритмами. «Американский вопрос» объясняет главное различие между французскими и другими родителями, не только американскими. Многие считают своим долгом подталкивать детей, стимулировать их, силой поднимать на новый уровень развития. Нам кажется, что чем быстрее наши дети"
"В английском игровом центре некоторые мамочки хвастаются тем, что их дети берут уроки музыки или ходят еще в один центр развития — португальский. При этом часто скрывают, где именно проходят эти занятия, чтобы больше никто не мог записать туда своих детей. Эти мамы вряд ли признаются, что стремятся перещеголять остальных, однако дух соперничества витает в воздухе. А вот во Франции родители вовсе не лезут из кожи вон, чтобы их дети стали первыми. Не стремятся научить их читать, считать или плавать как можно раньше, не пытаются сделать из них гениев. В Париже у меня не было чувства, что все мы участвуем в гонке. Безусловно, мамы записывают своих детей на теннис, фехтование и английский. Но не бахвалятся этим как доказательством своего родительского превосходства. И не пытаются скрывать, какие именно центры посещают их дети, будто речь идет о секретном оружии. Во Франции детей водят в музыкальные школы по субботам вовсе не для того, чтобы активизировать какие-то там участки мозга: их водят, потому что детям это нравится. Как и наш инструктор по плаванию, французы считают, что важно «познакомиться» и «пробудить»."



"«Если после рождения ребенка его старший брат или сестра не проявляют ревности… это очень плохой знак. Старший ребенок должен ревновать, потому что для него появление маленького — проблема: в первый раз он видит, как все восхищаются ребенком младше него». Франсуаза Дольто"
"Франсуаза Дольто настаивала на том, что мотивы Детей всегда рациональны, даже если поведение — хуже некуда, и говорила, что родители должны чутко прислушиваться к детям, чтобы понять эти мотивы. «Если ребенок реагирует необычно, у него всегда есть на то причина… Когда ребенок вдруг начинает вести себя не так, как всегда, наша задача — понять, что же произошло.»"

"Однако ее идеи были далеки от вседозволенности. Она считала, что родители, прислушиваясь к детям, должны объяснять им, что происходит в мире, что их окружает. Но в этом мире существуют также и многочисленные ограничения, и ребенок, будучи существом рациональным, способен осознать и принять их. Дольто вовсе не намеревалась опровергнуть модель Руссо, в которой ребенок поставлен в определенные рамки. Напротив, она хотела сохранить эту модель, добавив в нее немного человечности и уважения к детям — то, чего так не хватало во Франции образца 1968 года."

"Мне не раз приходилось слышать о том, как после выписки из роддома во Франции родители приносят новорожденного домой и тут же устраивают ему «экскурсию по дому». (86 % француженок разговаривают со своими новорожденными детьми.) Вообще французы часто объясняют детям, что происходит: «вот я беру тебя на руки», «меняю подгузник…», «готовимся купаться…» И это не просто, чтобы успокоить малыша, — нет, ему сообщают нужную информацию. А поскольку ребенок такой же человек, родители с ним обычно вежливы. (К тому же никогда не рано привить малышу хорошие манеры.) На практике вера в то, что младенцы понимают, что им говорят, и способны реагировать соответствующе, дает впечатляющие результаты. Ведь это означает, что малыша можно с пеленок научить спать по ночам, правильно вести себя за столом, есть в определенные часы и не мешать родителям. Другими словами, можно рассчитывать, что малыш хоть чуть да подстроится под нужды взрослых."

Про створення ясель ще в 19 ст:
"Марбо установил часы работы яслей — с пяти тридцати утра до восьми тридцати вечера (смена фабричного работника). Судя по его описанию, жизнь матерей в то время не слишком отличалась от распорядка мам сегодняшних: «Женщина встает в пять утра или раньше, одевает ребенка, успевает сделать кое-какие домашние дела, бежит в ясли и на работу… в восемь вечера спешит обратно, забирает ребенка и грязные пеленки, бежит домой и укладывает бедное дитя спать, затем стирает пеленки, чтобы к завтрашнему дню те высохли, и так каждый день! Как она все успевает?»"
"Естественно, и во Франции некоторые мамы из среднего класса с головой уходят в материнство. Но понятие «идеальная мать» у французов и нефранцузов различное. К примеру, я была шокирована, увидев разворот во французском журнале для молодых мам — съемку с участием актрисы Жеральдин Пайя. Ей 39 лет, у нее двое детей, и она снята в трех разных образах: на одной фотографии толкает коляску и курит сигарету, глядя куда-то вдаль, на другой — в светлом парике читает биографию Ива Сен-Лорана, а на третьей — гуляет с коляской в черном вечернем платье и туфлях на длиннющих шпильках, украшенных перьями. В сопроводительной статье Пайя представлена как идеальная, по французским меркам, мать: «Она — само воплощение женской независимости: счастлива в роли матери, но жадна и любопытна до новых впечатлений, невозмутима в кризисных ситуациях и всегда внимательна к детям. Она не привязана к понятию „идеальная мать“ — таких, по ее словам, не существует». Эта статья и выражение лица Жеральдин напоминают мне тех мамочек из парка, что не желают смотреть в мою сторону. В реальной жизни они не расхаживают на шпильках от Кристиана Лабутена, но, как и Пайя, всем своим видом демонстрируют, что, хоть и преданы детям, не забывают о других вещах, не имеющих к детской теме никакого отношения, и наслаждаются своей независимостью без угрызений совести."

"Моя книга — журналистское исследование того том, как в различных культурах относятся к супружеским изменам. (Большой скачок в сторону от карьеры финансового репортера и весьма актуальная тема во Франции.) Американцы отнеслись к моей книге как к серьезному труду о морали. Но французам она кажется развлекательным чтивом."

"Американское стремление к превосходству во всем нередко начинается, когда ребенок еще не умеет ходить. Мне приходилось слышать о нью-йоркских мамах, нанимавших своим годовалым (!) малышам репетиторов по французскому, испанскому и китайскому. Одна такая мамочка прекратила занятия французским, когда ее ребенку исполнилось два года, зато пригласила учителей рисования, музыки, плавания и математики. Сама она бросила работу консультанта по менеджменту и полностью посвятила себя попыткам пробить место для ребенка в нескольких престижных садах."

"Родители признают, что приветствие в некотором смысле «взрослый поступок». — Не думаю, что детям так уж легко здороваться, — замечает Дениз, специалист по медицинской этике; у нее двое детей — семи и девяти лет. Однако Дениз считает, что дети ощущают себя увереннее, зная, что взрослые ценят их вежливость. — Мне кажется, что ребенок, который не здоровается со взрослыми, не чувствует уверенности в себе."


"Да, я замечала, что дети французов сплошь и рядом здороваются. Но не думала, что это правило — прямо-таки одна из основ общества! Оказалось, что простое «здравствуйте» означает, что вашему воспитанию уделяли внимание, и свидетельствует о том, что вы намерены соблюдать принятые в обществе правила. Окружению Бин — трех- и четырехлеткам — уже не первый год вдалбливают эту истину."
"Когда мои знакомые француженки обсуждают недостатки своих мужей, они делают это скорее для того, чтобы посмеяться над их некомпетентностью. — Они ну просто ничего не умеют, не то что мы! — шутит Вирджини, и все ее подруги смеются. Еще одна мама, заливаясь смехом, рассказывает, как ее муж сушит дочери волосы феном, не расчесав их, и малышка идет в школу, «как обезьяна». Такое восприятие порождает намного более эффективную схему отношений: француженки не грызут мужей, указывая на их промахи и недостатки, а французы в свою очередь не ощущают себя никчемными. Они намного великодушнее относятся к женам, восхваляя их героические организаторские способности и умение управляться с домашними делами. Во французских семьях нет места напряжению и скрытому недовольству, которое копится и копится. Благодаря этому неравноправие воспринимается легче."

"Есть и вполне объективные причины того, что француженки спокойнее американок. Во-первых, им ежегодно положены три недели отпуска. Кроме того, во Франции не так популярны феминистские разглагольствования, зато существует намного больше государственных учреждений, благодаря которым женщины могут выйти на работу. Оплачиваемый государством декретный отпуск (в США его нет), субсидии на ясли и няню, бесплатный детский сад с трех лет и множество налоговых льгот и детских пособий. Все это не обеспечивает равенства между полами, но дает француженкам возможность работать, имея детей. А если отбросить идеалистическое представление о полном равноправии, начинаешь ценить тот факт, что многие французы (мужчины) в больших городах тоже сидят с детьми, готовят и моют посуду."


"... Да, дети французов тоже иногда едят гамбургеры и картошку фри, но я никогда не встречала карапузов, которые питались бы чем-то одним и отказывались есть все остальное; не встречала и родителей, допускающих такое. И дело не в том, что во Франции дети больше любят овощи. Нет, конечно. Некоторые блюда им нравятся больше других, и во Франции тоже есть капризные трехлетки. Но им никто не разрешает исключать из рациона пищу определенной консистенции, цвета или вкуса лишь потому, что так захотелось. Экстремальные капризы детей французы считают в худшем случае «опасным пищевым расстройством», а в лучшем — отвратительной невоспитанностью. А теперь о том, как важны последствия этих различий. Во Франции ожирением больны всего 3,1 % пяти- и шестилетних детей. В Америке — 10,4 %. И чем старше ребенок, тем больше эта разница. Даже в богатых американских кварталах я постоянно вижу толстых детей. Но за пять лет на французских детских площадках лишь один раз встретила девочку, которую можно было бы назвать полной (не факт, что она была не американкой). ..."

"...— Французские методы порой слишком строги, не отрицаю. Французы могли бы быть с детьми и помягче, подружелюбнее, — говорит она. — Но американцы довели все до абсурда. Воспитывают детей так, будто те — короли мира!
Мне сложно спорить с ней. Ведь я прекрасно помню ужины в День благодарения. Американские родители, и я в том числе, почему-то теряются, когда требуется показать, «кто в доме главный». Чисто теоретически мы знаем, что детям нужны границы. В нашей теории воспитания тоже есть такая аксиома. Однако на практике часто неясно, где проходят эти границы, а порой нам кажется, что устанавливать их как-то неловко. ...."

"«Раз, два, три» — тоже мне наука! Некоторые американцы наверняка так говорят. Но логика этого действа чисто французская. — Вы даете ребенку время и проявляете к нему уважение, — объясняет Марселли. — Ребенок должен играть активную роль в процессе воспитания, и вы даете ему такую возможность, оставляя время, чтобы отреагировать. В своей книге Марселли приводит в пример ребенка, схватившего острый нож. «Его мать смотрит на него и говорит твердым, но нейтральным тоном, слегка нахмурив брови: „Положи на место!“ Допустим, ребенок смотрит на мать, но не реагирует. По прошествии пятнадцати секунд мать добавляет уже более решительно: „Сейчас же положи!“ Еще через десять: „Ты понял меня?“» По мнению Марселли, тогда-то шалун уж точно должен положить нож на стол. «Голос становится ласковым, и она говорит: „Молодец“. А потом объясняет, почему брать нож опасно и как им можно порезаться.» Марселли отмечает, что ребенок, хоть и послушался, активно участвовал в процессе. Обе стороны в этой ситуации проявили уважение друг к другу. «Ребенок подчинился, мать благодарит его за это, но не чрезмерно, ребенок признает ее авторитет… Чтобы такое произошло, нужны слова, нужно время, нужны терпение и умение слушать друг друга. Если бы мать бросилась к ребенку и просто вырвала нож у него из рук, он бы ничего не понял.»"
ось це рахування мені витикує чоловік постійно! Я теж часто рахую дітям, коли прошу щось терміново зробити. Логіка в мене така, що вони ще досить малі, і не орієнтуються в часі ,як дорослі, не мають того відчуття, скільки хвилин чи годин збігло, і щоби дати їм уяву про це відчуття - я рахую.

"...Эта идея не нова. О ней писал еще Руссо. «Разрешайте охотно, отказывайте неохотно, — писал он в „Эмиле“. — Однако пусть ваш отказ будет твердым. Пусть мольбы не трогают вас; раз произнесенное „нет“ должно стать медной заслонкой, сквозь которую ребенок попытается пробиться пять, шесть раз, но в итоге устанет и оставит попытки. Таким образом вы научите его терпению, безмятежности, спокойствию и смирению, даже когда он не получает того, что хочет.» ...."

"...Несмотря на скаутские значки и недюжинные успехи в гребле, дети-американцы живут в тепличных условиях. «В современном родительстве есть тенденция ограждать детей от эмоционального и физического дискомфорта», — пишет американский психолог Венди Могел в книге «Да здравствуют разбитые коленки». Вместо того чтобы отпускать детей на свободу, обеспеченные родители — клиенты Могел — «пытаются вооружить [детей] толстой броней навыков, обучая их многим вещам и заставляя биться за первое место и преуспевать». ..."

"...Во Франции дети более независимы не только в том, что касается внешкольных занятий. Они и в общении друг с другом ведут себя очень самостоятельно. Родители никогда не вмешиваются в ссоры на детских площадках, не выступают посредниками между детьми в семье. Считается, что дети должны сами решать свои проблемы. ..."

"...Общество, в котором ябедничать не принято, способствует сплоченности среди детей. Они учатся полагаться друг на друга и на самих себя, а не бежать за помощью к родителям или учителям. И никто не считает, что необходимо всегда говорить правду, чего бы это ни стоило. ..."

"...В день, когда меня приглашают почитать английские сказки в детсадовской группе Бин, воспитательница проводит короткий урок английского. Она показывает детям ручку и просит по-английски сказать, какого она цвета. Один из четырехлетних «учеников» в ответ бормочет что-то про свои ботинки. — Это тут ни при чем, — говорит воспитательница. Я шокирована таким ответом. Мне кажется, невзирая на то что малыш ответил невпопад, надо было сказать ему что-нибудь хорошее. Ведь я выросла в Америке, где традиционно принято «воспринимать каждую мысль ребенка как особый вклад» (слова социолога Аннетт Ларо). Мы хвалим детей даже за высказывания, не относящиеся к делу, пытаясь тем самым воспитать в них уверенность и высокую самооценку. В книге «Культурные различия» (Cultural Misunderstandings) Рэймонд Кэрролл пишет, что американские родители «готовы на все, лишь бы не критиковать своих детей, не высмеивать их вкусы и не указывать им постоянно, как и что делать». ..."

"...Саймон замечает, что во Франции хвалить ребенка не входит в обязанности воспитателя. Агнес должна выявлять проблемы. Если малыш явно не справляется, родители обязаны об этом знать. Но если все в порядке, о чем говорить? ..."

"...В старших классах совершенно не ценится умение учеников выражать свое мнение и эмоции.
— Если сказать: «Мне нравится это стихотворение, потому что оно отражает мои собственные переживания», — это будет совершенно неправильно, — говорит Бенуа. — В старших классах учат логически мыслить. Свободное творчество не приветствуется. Главное — уметь логично излагать свои мысли.
Когда Бенуа преподавал в Принстоне, его очень удивляло, что студенты считают его строгим профессором.
— Потом я понял, что там принято говорить что-то хорошее даже про худшие работы, — вспоминает он. ..."

"...А что же французские родители? В целом они гораздо чаще хвалят своих детей, чем воспитатели и учителя. Но и они не раздают похвалы по поводу и без. Видимо, они понимают, что моменты радости, которыми наслаждается ребенок каждый раз, когда взрослый произносит «молодец», не должны возникать слишком часто. Если малыш привыкнет слышать только хорошее, со временем он будет нуждаться в постоянном одобрении, чтобы поддерживать высокую самооценку. К тому же, если ребенок знает, что его все равно похвалят, что бы он ни сделал, он перестает стараться. Зачем? Ведь все равно он услышит только хорошее! ..."

"...Бронсон и Мерримен цитируют исследование, согласно которому ученики, которых чрезмерно хвалили в школе, поступив в колледж, «начинают избегать рискованных ситуаций». Им «не хватает самостоятельности»; они «часто бросают курс, лишь бы не получить посредственную оценку; им трудно выбрать специализацию; они боятся остановиться на чем-то конкретном из страха, что у них ничего не получится». Исследование также опровергает другую общепринятую истину: если у детей что-то не выходит, родители должны «смягчить удар», отыскав в неудаче хоть что-то положительное. Гораздо лучшая тактика, подсказывают ученые, — проанализировать ошибку. Это даст детям уверенность, что в следующий раз они поступят как надо. ..."

"...Такое впечатление, что французы воспитывают детей, экспериментируя, и таким образом выявляя, какая тактика работает, а какая нет. Их обычно не интересуют чьи-то идеи о том, как воспитывать детей, — они просто видят, какая стратегия эффективна. И приходят к выводу: похвала нужна в меру, однако если перестараться, то можно помешать ребенку «жить своей жизнью». ..."

"...Мне очень нравится и мысль Дольто о том, что детям нужно доверять. Доверяя им и уважая их, я заслужу доверие и уважение для себя. И это так приятно! Тиски взаимозависимости, неизбежные на моей родине, приятными никак не назовешь. Да и постоянная нервозность — не лучшая основа для воспитания. Позволить детям «жить своей жизнью» — не значит отпустить их на все четыре стороны (хотя поездки всем классом, по-моему, по-другому не назовешь). Главное — признать, что дети не являются воплощением родительских амбиций, «проектами», которые мы, родители, стремимся довести до совершенства. Это отдельные, вполне самостоятельные маленькие люди, у которых свой вкус, свое понятие об удовольствии и опыт познания мира. И даже свои секреты. ..."

"...Я все еще стремлюсь к французскому идеалу: уметь слушать детей, зная при этом, что нельзя склоняться перед их волей. В кризисные моменты я по-прежнему говорю: «здесь решаю я», напоминая всем, кто в доме хозяин. Моя задача — сделать так, чтобы дети не утонули в океане собственных желаний. Но, по возможности, я всегда отвечаю «да». Мы с Саймоном больше не спорим, стоит ли нам оставаться во Франции. Если останемся, не знаю, что нас ждет, когда подрастут дети. Когда дети становятся подростками, французы очень сильно ослабляют поводок и совершенно спокойно относятся к тому, что у тех появляется личная жизнь, даже сексуальная. Возможно, поэтому подростки здесь меньше бунтуют. Французским подросткам также легче смириться с тем, что и у их татап и papa есть своя частная жизнь. В конце концов, родители никогда от них этого не скрывали, их жизнь не вращалась исключительно вокруг детей. Рано или поздно дети планируют покинуть родительский дом. Но если француз или француженка в двадцать пять лет все еще живут с родителями, это не считается унизительным и жалким, как в Америке. Здесь никто не мешает друг другу «жить своей жизнью». ..."

І тепер, читаючи книжки чи переглядаючи фільми американські (яких так багато на ТБ), чи французькі (які я просто люблю), я мимоволі знаходжу підтвердження описаному в цій книзі.
А ще, я зовсім не очікувала цього від цієї книги, - я сумувала, що вона закінчилась. Я готова була читати ще і ще. Можливо тому, що я спрагла до мандрівок? До пізнання інших країн, регіонів? Мені було дійсно цікаво. Це як... балачка матусь на лавочці в дворі: а я, а ось сусідка, а інша знайома, я чула, хтось казав..

"Мене звуть Хан"

Любов і людяність.
Саме вони спасуть цей світ!
І чому дійсно хороші фільми показують тоді, коли більшість бачить десятий сон?
"Мене звуть Хан". Дуже серйозний фільм з важливим посилом. З потужними емоціями. З возвеличенням і оспівуванням президента, як мало не " отця народів". Вміють, чєрті, зняти!
Прочищає мізки. Нагадує, що є дійсно важливим в тому житті. Дає такий міцний посил з емоцій, і викликає таку заздрість силі їхньої суспільної думки, громадських організацій, які можуть ось так впливати.
А головне: небайдужість!!!

читання по дорослому...

Дочитала нарешті "Львівську сагу" Петра Яценка. Купила її років 4 тому на книжковому форумі (Боже, як давно я там не була!!!) , лише через цікавість і бажання підтримати молодих авторів. Не скажу, що вау, але читається досить швидко. Нагадала за образом "Сто років самотності" Маркеса, хоча без отих інтимних подробиць, яких у Маркеса вдосталь. Доречі, Маркеса я читала в років 14. Звідси питання: а чи хтось контролював, що саме я читаю? З мамою ми точно цю книгу не обговорювали, і інтимні теми взагалі ніколи не зачіпали. Як я могла адекватно оцінити ту книгу? Переносячи на мою доню, я не думаю, що готова до того, що вона прочитає колись в свої 14 подібне... Чи готова?...

Загалом, це не звичайний роман-розповідь. Це радше роман-занурення в атмосферу міста, в емоції його мешканців, в окремі місця, події, легенди... Така собі тоненька ниточка з величезного мотка подій, яку вирізали де і як заманеться, і показали свтові.

Є музика, яка створює настрій, атмосферу. Вона обволікує, налаштовує, і я посміхаюсь і поринаю в думки.Зараз по тб почався "Опівночі в Парижі" і там шикарна заставка, озвучена саксофоном! Мммм.... І джаз. І 20-ті.
Я вчора завершила читати легеньку книжечку Софі Кінселли "Дівчина та привид". Нічого особливого, просто приємно і легко читається, налаштовує на позитив, і на 20-ті :) І трошечки наштовхує на роздуми... Суть її в тому, що до дівчини навідується привид її померлої в 105 років родички, але самому привиду на вигляд 23. Це той вік, в якому вона себе почувала найкраще, це вік її душі.
І я тут пригадала свою стару теорію, що всі ми зупиняємось на якомусь віці всередині, і відповідно живемо. Колись я спинилась на 25. Вік вже поміркованості, але ще легкості, молодості, романтики. Цікаво, щось зміниться за 20-40 років?
"Я смотрю на стариков, и у меня сжимается горло. Они ведь тоже, как Сэди, чувствуют себя совсем молодыми. Им всем по-прежнему двадцать, а седые волосы и морщинистая кожа — лишь оболочка. Дедушка с кислородной подушкой наверняка ловелас, старушка со слезящимися глазами — озорная девчонка, обожающая разыгрывать друзей. Все они были молоды, у них были друзья, они устраивали вечеринки, и жизнь казалась бесконечной…"

 І музика...
Завжди помічала, що моя бабуся дуже пожвавлювалася при звуках кадрилі, вальсу - вона дуже любила танцювати в молодості. І ще років 10 тому, зачувши, намагалась зобразити танок.

Мама... О, як вона танцювала твіст!!! І мене навчила.

І мені для танцю більш приємні пісні Тоні Брекстон, з посмішкою згадується ламбада, і як той танок називався, що співав латиноамериканський чоловічий дует? Точно, макарена!

Але 20-ті реально були магічні... Час, коли людство перейшло від неспішного ритму життя до шаленого. Час втілених мрій, несамовитої романтики та кардинальних змін у побуті...

"Маруся" Василя Шкляра

А книжка та ой як на часі... І не легка. І стільки проблем-питань сколихнула в моїх заскорузлих мізках. Але про них - згодом. Може навіть не в одному дописі.

Отож, "Маруся" написана на основі реальних подій, головні герої - реально існували і носили ті самі імена.
Та спершу - цитати. Кожна з них, як на мене, піднімає окрему тему для розмови.


— Отче, — зашелестіла вона сухими губами. — Я католичка ось уже вісімдесят літ. Уроджена Ядвіга Квасніцька. Чи можу я висповідатися перед православним священиком?
 — Бог один, — сказав отець Терентій. 
— І я так думаю. Бог один, — повторила Явдоха. 
***
-Золотоверхий Київ не годиться обстрілювати з гармат, — сказав Данило Бізанц. — Не можна руйнувати храм, навіть якщо там ховається ворог. 
У поході на Київ галичани вбачали щось надприродне. Узяти столицю для них важило більше за всякий тріумф. Посідання Києва для них означало повернення віри, а може, й самого Бога. 
— Ні, — сказала Маруся. — Ви помиляєтесь. 
— У чому? — спитав Данило Бізанц.
 — Ворога треба нищити скрізь. Руїни храму іноді святіші за його первісну досконалість. 
***
Дмитро зібрав містечкове населення й звернувся до нього від щирого серця: 
— Моє слово насамперед до синів Ізраїлевих! — сказав Дмитро. — Ніхто так не любить вас, як я. Повірте, у моєму селі я ріс разом з такими, як ви, і між нами ніколи не було бійок. Я готовий боронити кожного з вас, але маю тільки одне прохання. Не стріляйте нам у спину. Якщо комусь осоружна Україна, за яку ми кладемо свої голови, то нехай шукає собі іншого краю. Світ великий! Але, ще раз кажу, не стріляйте у нас з-за вугла, не плюйте у душі християнам, не оскверняйте наші церкви. 
***
Спершу подалися до Києва, де розпочалася війна за Україну, та потрапили у такий революційний безлад, що соромно згадувати. Замість безоглядного визволення Краю з московського ярма Київ півроку мітингував на вулицях, а провідники Центральної Ради боялися навіть думки про творення власної армії. Вони довго вимучували універсали про автономію, а коли, нарешті, зважилися проголосити незалежність, московсько-большевицька орда вже стояла біля воріт. 
***
Хоч у душі Микита Шульга був добрий, він і москалів раніше любив, казав, що вони люди непогані, тільки їх роздрочили німці, посваривши з нами, ось вони, братушки, прийдуть — і ми заживемо з ними у мирі. Та коли ці братушки прийшли й забрали в Микити те, що він любив найдужче, Микита оскаженів, бо найдужче він любив, як пахне його хлів і загорода з худобою. Стане, було, ввечері коло загороди й не може надихатися теплим духом худібки, соломи та влежаного гною. Нема тепер того добра у Микити, є тільки шабля, що хрякає об макітри братушок, яких добрий і лагідний Микита десь у глибині душі досі жаліє і любить. 
***
Ми знаємо, що головне завдання повстанців — шарпати большевицьку адміністрацію, руйнувати комунікаційні шляхи, чинити спротив продовольчому грабунку, нищити військові частини та представників окупаційної влади. Однак настав момент, коли кращі повстанські загони повинні підпорядкуватися проводу армії. 
***
«І ще одне, — насамкінець сказала вона. — Віднині називайте мене Марусею!» 
— Чому Маруся? — спитав Мирон. 
— Вам не подобається? 
— Ім’я красиве, а що в ньому?
 — Це найупертіше жіноче ім’я.
***
А серце казало, що чужинець є чужинець і ще жоден із них не приходив до нас із добром. Хай він буде червоний чи білий, сірий чи жовтий, а якщо попер на твою землю, то не питай у нього, що він думає робити далі, а покажи заброді, почім фунт свинцю на українському ярмарку. 
***
Та ж Київ геть-чисто наш, — зворушено промовляв Михась Проців. — Більше український, як ополячений Львів! Но? 
***
Потім вони ще не раз помічали, що серед київської публіки траплялися люди, котрі говорили по-московському, а проте ставилися до них з більшою симпатією, ніж деякі малороси, які тримали на своїх подвір’ях-республіках злих псів на довжелезних ланцюгах. 
***
До Думської площі посунуло ще більше народу, серед натовпу вешталося чимало озброєних типів, провокаторів, військових у чужих одностроях, на площі більшало російських трикольорових прапорів. На Хрещатику цілими гуртами звільна походжали підозрілі бойовики у пом’ятих червоних погонах з тоненького краму. Дивувало й те, що юрба так само захоплено вітала цих приплентачів, називаючи їх визволителями. Запахло смаленим. Станімір задзвонив із Думи до корпусного штабу й попросив дозволу роззброїти чужих вояків, але почув пояснення, від якого заскреготав зубами. Не можна нікого роззброювати, бо то можуть бути наші повстанці, а денікінців узагалі не треба чіпати — тільки переговорювати. «Обсадити, але не стріляти». Станімір був у розпачі. Ближче до полудня, незважаючи на вуличний гамір, він почув дзвінкий стукіт копит об бруківку. Від Купецького саду[34] до Хрещатика промчав загін терських козаків у чорних кудлатих шапках. Юрба гучними вигуками віддала і їм пошанівок. Станімір наказав Миронові піднятися вгору на Печерськ, роздивитися, що діється там. На Печерську мав стояти курінь Данила Бізанца, але де саме — вони не знали. Мирон пішов у бік Інститутської вулиці, яка спиналася на печерські пагорби. Ще внизу, на розі будинку міської біржі, він побачив гурт озброєних азіатів. Якісь чуваші чи узбеки були зодягнуті в цивільне, але кожен мав на плечі гвинтівку. Мирон запитав, хто вони. Косо всміхаючись, азіати відповіли, що всі вони «кгарєнниє кгієвлянє» і належать до міського загону самооборони.
***
Тепер Кравс підозрював, що й візит барона, і ця безплідна балачка з генералом Бредовим мали єдину мету — паралізувати активні дії галичан так званими мирними «переговорами», щоб у цей час обсадити Київ. Білі москалі вдалися до найпідлішого підступу, якого не міг передбачити генерал із властивим йому почуттям вояцької честі. Наслухавшись байок про шляхетність офіцерів Білої гвардії, про їхню голубу кров і кістку, Антін Кравс ще не знав, що всі ці корнети Оболєнські й поручники Голіцини перевершать у грабунках і мародерстві большевиків. 
***
— Така юна й любиш… проливати кров? — спитав ображений П’ята. 
— А що — на війні є інше заняття? — здивувалася Маруся. — Чи, може, ви підкажете мені інший спосіб, як боротися з окупантом? 
— Окупанта можна прогнати. 
— Мітлою? — з її грудей вирвався глухий сміх, а лице було незворушним. — Чи дубцем?
 — Ну, чому ж дубцем? — невпевнено мовив П’ята. 
— Тоді поясніть мені як — і я подарую вам свою зброю, — сказала Маруся. — Ви думаєте, мені подобається проливати кров? Я вчителька. І брати мої були вчителями. Ми не збиралися убивати. Але прийшов завойовник, і тут уже є одна правда: або він тебе, або ти його. Інакше не буває. 
***
— Він став на бік ворога. Не під загрозою смерті, а свідомо зробив свій вибір. І знаєте чому? 
— Бо він московський піп, — сказав Бугай. 
— Ні, — заперечила Маруся. — Крім усього, він став на бік ворога через те, що вважає його сильнішим за нас. Багато є таких, що безоглядно стають на бік сильнішого. Такий у них інстинкт самозбереження. Тому ми повинні показати людям, передовсім нашим затурканим селянам, що ми сильні. Що ми взяли до рук зброю не для того, щоб стригти заблукалих овець. 
***
Доброчесний католик, Флоріан Ліва разом зі своєю дружиною Алентиною ходив на службу Божу до польського костелу, але був у дружніх стосунках із православним дяком Тимофієм Соколовським, чия дружина Ядвіга теж ходила до костелу. Ліва знав їхніх дітей змалечку, знав оцю вершницю з колиски, а тепер не міг зрозуміти, як вони, сільські дітлахи, на його очах повиростали у полководців. Що штовхає їх на цю боротьбу, звідкіля ця затятість, щоб отак, гинучи одне за одним, щоденно іти на смерть? Ні, Флоріан Ліва не міг відповісти собі на це запитання. Чогось подібного він не зустрічав ні в книжках, ні тим паче в житті. Він уже знав, хто такі большевики та як їх зненавиділи тутешні селяни, але щоб отак… щоб такі молоді люди свідомо гинули один по одному?.. Падає брат — на його місце тут-таки стає другий, гине другий — його замінює третій, убивають третього — на зміну смертнику приходить юна сестра… Ні, такого Флоріан Ліва не міг собі пояснити. Він тільки міг зняти перед цими людьми капелюх...
***
Стара розповіла, що чоловіки, хто міг, відразу повтікали з села, бо ці песиголовці хотіли їх рекрутувати. Тоді жінки з дітьми й дівчата поховалися по льохах та горищах. У хатах зосталися самі баби й діди. Никінці грабували все підряд, а чого не могли взяти з собою — нищили, щоб не дісталося нікому. Трощили скрині, шафи, мисники, рубали шаблями одяг і рушники на стінах, молотили посуд, розбивали навіть горшки з вазонами. Горе було тій дівчині чи молодиці, яку вони знаходили десь у клуні або на горищі. 
***
— Ідуть визволяти Україну від українців, — сказала Маруся. 
***
Вся світова війна враз перекинулася в їхній Край, де начебто всі воюють проти всіх, а насправді точиться битва за Україну.
***
Містечко жило своїм звичним життям; Марусю давно дивувало, що, незважаючи ні на яке нашестя, люди так само сходилися на торговицю, базарували, справляли весілля, хрестини, гуральні гнали горілку (солодку брусилівську оковиту колись знали навіть у Києві), чинбарні чинили шкіру, дігтярні смерділи дьогтем, триповерховий Дриговий млин тепло пах борошном, і все те виблискувало проти холодного сонця черепичними дахами, яких у цьому містечку було більше, ніж де, адже брусилівська цегельня випалювала найкращу в повіті черепицю і під нею червоніли навіть дерев’яні воловні, що стояли по лівий бік од гуральні.
***
— Тільки пам’ятай, синку, мою науку: якщо сі доведе мати діло з москалем, ніколи-ніколи йому не вір. Особливо сі стережи його, коли в тебе свято, коли похорон, коли ти найменше очікуєш його нападу. Найдужче пильнуй — коли москаль пропонує замирення. Тоді не дрімай, тоді він нападе неодмінно… 
***
— А як могло бути інакше, якщо… обсадити, але не стріляти?.. Ми вимагали від Начальної команди дати нам ясні розпорядження. А у відповідь чули одне: тримайтеся, ніяких сутичок, провадяться переговори… 


Так стереглася  я книжок, фільмів на військову тематику і от...

Не пройшло і ста років, а в нас - ті самі граблі на те саме чоло!

Можливо, цілком можливо, що об'єктивно книга не дуже цікава, або й зовсім не цікава. Але, суб'єктивно, для мене в нашій країні зараз - так, саме на часі.
Перше, що мене зачепило: місце дії. Рідна Житомирщина, практично всі назви сіл та містечок знайомі, тож картина уявляється у всій повноті. А ще й місце, з якого починається знайомство з Марусею - саме неподалік моїх свекрів, це поле біля лісу бачу здаля регулярно.

Далі - мова. Це ж яку роботу треба проробити, щоб так органічно сплести галицьку говірку з поліською! Ніяких послаблень для читача, все саме так, як є -  бо ж можу направду оцінити і те, і те. Відступлю: от в тому " Останньому москалі", що йде нині по 1+1, мені дуже не подобається, що намагалися використати причесану літературно правильну мову. Нема смаку! Розумію, що чистий гуцульський діалект мало хто зрозуміє, але лайт-варіант можна було зробити, було б і цікаво, і пізнавально.

Основне, то, звичайно, тематика. Мало того, що твір на підставі реальних подій та людей, то ще й сучасні події перегукуються. Знову той, хто видавався братом, нападає, знову ведуться мирні перемовини, а ворог тим часом нарощує сили, знову нема єдності в суспільстві, знову страждають прості люди. І тут, нажаль, не можна сказати, що так і так однозначно буде добре всім. Настільки глибока, багатогранна проблема, що нема одних єдиних ліків.

про смак життя та життя

От давно запримітила, якщо я довго відкладаю фільм на потім, він мені вигулькує по тв, та ще й так, щоб зпочатку, і щоб можливість дивитись була.
А ще приємно, що хоч інколи серед одноманітних голівудських фільмів зустрічається щось змістовне. Цей мені нагадав, що жити треба тут і зараз, не відкладати, не відтягувати. Жити треба смачно, але чесно перед собою та іншими.
Це фільм "Остання відпустка" з Квін Латіфою.
А ще там є реально смішні епізоди!