Щойно переглянула останню серію 6-го сезону, останнього, "Аббатства Даунтон". І одна з фінальних сцен мене дуже зворушила, та розчулила. Дві сестри, які сварились все життя, розмовляють про примирення. Старша, Мері, весь час вела себе, як представителька жіночого роду собачої породи, але менша, Ідіт, вирішує все ж пробачити її... Адже... "... зрештою, ми з тобою сестри. І настане час, коли лише ми з тобою пам'ятатимемо Сібіл (меншу покійну сестру)... І тата з мамою, і бабусю, і тітку... І лише ми з тобою зможемо розділити ці спогади.."
Дуже мені до душі цей серіал. Люблю британські невеликі серіали, а особливо такі атмосферні, як цей... В коментарях багато пишуть, що типу британці себе ідеалізують в таких фільмах, закидають, що вони все роблять " в білих рукавичках"... А я думаю, вони чесні тут. Це спокійна картинка з минулого, з іронічним настроєм та без ідеалізації та надмірної похмурості. Все буденно, як воно могло бути майже сто років тому...
А ще мені та фраза нагадала одну нещодавно прочитану книгу - "Фрекен Смілла та її відчуття снігу" Пітера Хьога. Там теж є одна подібна цитата: "...повертаюсь подумки до цього абсурдного спогаду молодості, приємність якого я більш ніколи і ні з ким не зможу поділити. Смерть жахлива не тим, що вона змінює майбутнє. А тим, що вона залишає нас сам на сам з нашими спогадами."
І це правда. Найстрашніше не тоді, коли фізично нема як торкнутись. Важче стає тоді, коли рука тягнеться до телефона, щоб задзвонити, поділитися новинами, подіями, і згадати минуле. Спільне минуле.
Книга важка. Ніби і не можна назвати її гостросюжетною, але розвиток подій та гострота суджень та оцінок подій затягує, і лиш намагаєшся не лякатись великої кількості сторінок. Фінал розчарував. Але, як на мене, її вартує прочитати, щоб зрозуміти "інакшість", протилежність стандартному мисленню, підмітити правдивість, щирість та чесність суджень та дій фрекен Смілли...
Немає коментарів:
Дописати коментар