І трохи про осінь

Ви любите музику? Певне, що так.
А чи любите ви оперу? Так, як люблю її я? О, не лякайтесь, я не фанат, і не знавець. Я ніколи не була в опері на виставі, і сумніваюсь, що висиділа б  з цікавістю, адже , щоб насолоджуватись цим мистецтвом, треба щонайменше знати, про що йдеться, та розуміти, що співають. Ні, я люблю слухати окремі арії, уривки, навіть цікаві фрази.
Тому фільм "Квартет" (Великобританія, 2012) став для мене подвійною насолодою. Яка друга? Звичайно , що мій улюблений британський гумор, намішаний із сарказмом та іронією.
А навела мене на нього Меггі Сміт (та сама, що грає графиню в "Абатстві Даунтон" , або, кому відоміше, - професора МакГонагал в "Гаррі Поттері"). Нажаль, поки не бачила фільмів, в яких вона грала молодшою, але  те, що вона творить на екрані зараз - не до описання. Це потрібно просто дивитись та насолоджуватись.
Ця стрічка про осінь життя, як мені видається. Принаймні, і пора року там - осінь. Але ні вік, ні осіння депресія не спростовують того, що і в такій порі є місце радощам, добрим спогадам, почуттям та майбутньому!
 Прекрасним фоном слугує доглянутий англійський парк та старий маєток. А яке живописне дерево з покрученим гіллям в сцені розмови головних героїв!
Тому: дивіться, слухайте, насолоджуйтесь і не забудьте звернути увагу на титри. Адже більшість акторів другого плану дійсно в минулому оперні виконавці та музиканти, і там можна побачити, які вони були колись. Молоді не лише душею, а й тілом...

Просто і красиво

Люблю фільми, в яких зачіпає не лише історія, але й сама картинка. Які хочеться саме ДИВИТИСЯ, а не просто переглядати.
Один з таких - французська стрічка "Дочка землекопа" 2011 року.
Простий сюжет, ніби навіть тривіальний, як на наш час: хлопець кидає вагітну дівчину. Але в ті часи, коли відбувається дія, така ситуація була жахливою і для дівчини, і для родини. Так осоромити всіх - вважалось за великий гріх. Завершення, звичайно, щасливе. Але що вразило мене - як чесно зображені почуття героїв, особливо батька дівчини.
Адже завжди важко зобразити просту людину, яка в реальному житті небагатослівна, не говорить про свої почуття, не розмовляє літературною мовою.
А ще зазвичай важко зробити природу, місцевість ще одним героєм фільма. Але тут це вдалось. Ну хіба з Провансом могло бути інакше? :)

Якось...

Отак, буває, бачив фільм давно, в дитинстві, купу разів, але дивишся зараз і бачиш інакшим. Бо час пройшов, життєвий досвід накопичився... крапельку ;)
"Якось  20 років потому" 1980 року (інші джерела кажуть, що 1979). Фільм про багатодітну родину. Дійсно багатодітну. І хто став такою мамою? Відмінниця! Активістка! Про яку б ніхто і не подумав. Всі думали, кар'єру зробить, посаду займе. А чому вона зробила такий вибір? Чи свідомий він? Я чомусь думаю, що такого плану спочатку не було. Просто так склалося. А потім... Мабуть, виник свідомий вибір народити стільки, скільки має бути. Чи це добре? Не знаю. І не знаю, чи це погано.  Просто так буває. Хтось не хоче взагалі жодного, хтось лише одненького малюка, а хтось не може спинитися ;) І не можна засудити жодного варіанту, не можна сказати , що еталон - ось, лише такий... Чи можна?
Героїня, наскільки я зрозуміла, зрештою взяла для себе  за правило не хвалитися своїми дітьми, не насаджувати свою ідеологію життя. Вона багато стикалась з нерозумінням, озлобленістю, вигуками вслід "понароджували"...
І на десерт додам: там у них в останній квартирі такий інтер'єр - ну чисто "Ікеа" ;) Ну чим не шведсько-фінський стиль?, правда?

І ще пару слів про фільм "Мужики"(1981 року). Мабуть всі, хто народився в СРСР, його бачили хоча б раз. Він для мене якийсь... людяний. Нема там пропаганди, нема лоску. Все досить реалістичне. Тепло мені його переглядати. Пісні, які популярні були тоді , звучать. Навіть шапка біла кроляча на одній дитині. Практично у всіх були такі шапки )))

Все ж таки всі ми родом з дитинства. Саме в дитинстві ми отримуємо основні знання про добро і зло, про людські стосунки, і основні психологічні кальки і травми теж. З якими все життя потім боремось, або страждаємо..

Про важливість спогадів...

Щойно переглянула останню серію 6-го сезону, останнього, "Аббатства Даунтон". І одна з фінальних сцен мене дуже зворушила, та розчулила. Дві сестри, які сварились все життя, розмовляють про примирення. Старша, Мері, весь час вела себе, як представителька жіночого роду собачої породи, але менша, Ідіт, вирішує все ж пробачити її... Адже... "... зрештою, ми з тобою сестри. І настане час, коли лише ми з тобою пам'ятатимемо Сібіл (меншу покійну сестру)... І тата з мамою, і бабусю, і тітку... І лише ми з тобою зможемо розділити ці спогади.."
Дуже мені до душі цей серіал. Люблю британські невеликі серіали, а особливо такі атмосферні, як цей... В коментарях багато пишуть, що типу британці себе ідеалізують в таких фільмах, закидають, що вони все роблять " в білих рукавичках"... А я думаю, вони чесні тут. Це спокійна картинка з минулого, з іронічним настроєм та без ідеалізації та надмірної похмурості. Все буденно, як воно могло бути майже сто років тому...

А ще мені та фраза нагадала одну нещодавно прочитану книгу - "Фрекен Смілла та її відчуття снігу" Пітера Хьога. Там теж є одна подібна цитата: "...повертаюсь подумки до цього абсурдного спогаду молодості, приємність якого я більш ніколи і ні з ким не зможу поділити. Смерть жахлива не тим, що вона змінює майбутнє. А тим, що вона залишає нас сам на сам з нашими спогадами." 
І це правда. Найстрашніше не тоді, коли фізично нема як торкнутись. Важче стає тоді, коли рука тягнеться до телефона, щоб задзвонити, поділитися новинами, подіями, і згадати минуле. Спільне минуле.
Книга важка. Ніби і не можна назвати її гостросюжетною, але розвиток подій та гострота суджень та оцінок подій затягує, і лиш намагаєшся не лякатись великої кількості сторінок. Фінал розчарував. Але, як на мене, її вартує прочитати, щоб зрозуміти "інакшість", протилежність стандартному мисленню, підмітити правдивість, щирість та чесність суджень та дій фрекен Смілли...