сльозогінне

Чи буває у вас такий стан, що хочеться "законно" виплакатись, прикрившись нейтральною причиною? Або, коли всередині стоїть якийсь блок, і не пускає той потік назовні?

Пропоную два фільми, які вам в цьому допоможуть.


"Все ще Еліс" (Still Alice) 2014 року - концентрат сльозогінних сцен. Це просто роздирання душі від співчуття, жалю про безпорадність людини і невідворотність неминучого. Це трохи прикрашена правда про хворобу, про жах її усвідомлення, відторгнення соціумом та терплячість чи нетерпимість рідних.

Просто не розумію як під такий фільм можна їсти попкорн - перед переглядом його вкрай необхідно запастися носовими хустинками. І, самотньо вмостившись, вкублившись, витягати назовні всі свої страхи та емоції. Страх, жаль, безнадію, самотність, тугу, зневіру, втому, розчарування, втрати...

Не знаю, чи стане вам легше, але пристойний потік рідини через ваші сльозові протоки таки вийде. І гарантовано з'явиться думка: "Господи, помилуй мене і моїх близьких від такого".

Можливо, ви злякалися мого опису, і подумали, що це дуже страшний фільм? Ні, не бійтеся. Він, нажаль, просто правдиво-життєвий...


Інший фільм не настільки реалістичний. Це радше притча. Але молити Бога під час його перегляду хочеться про те саме.

"Прихована краса" (Collateral Beauty) 2016 року - так само оповідає на тему невідворотності деяких важких подій в житті людей, і про необхідність віднайти сили і прийняти їх, зрозумівши, як жити далі так, щоб не погіршувати все власними руками.

Кажу чесно, я мала бажання передивитися його лише через участь однієї з найулюбленіших акторок - Хелен Міррен. Весь час перегляду не зникало відчуття недомовок, незавершеності, але, на диво, не було бажання полишити. І лиш в останні хвилини пазлик складається. Остаточно. Проте, відчуття незрозумілості назви таки не щезло.