сльозогінне

Чи буває у вас такий стан, що хочеться "законно" виплакатись, прикрившись нейтральною причиною? Або, коли всередині стоїть якийсь блок, і не пускає той потік назовні?

Пропоную два фільми, які вам в цьому допоможуть.


"Все ще Еліс" (Still Alice) 2014 року - концентрат сльозогінних сцен. Це просто роздирання душі від співчуття, жалю про безпорадність людини і невідворотність неминучого. Це трохи прикрашена правда про хворобу, про жах її усвідомлення, відторгнення соціумом та терплячість чи нетерпимість рідних.

Просто не розумію як під такий фільм можна їсти попкорн - перед переглядом його вкрай необхідно запастися носовими хустинками. І, самотньо вмостившись, вкублившись, витягати назовні всі свої страхи та емоції. Страх, жаль, безнадію, самотність, тугу, зневіру, втому, розчарування, втрати...

Не знаю, чи стане вам легше, але пристойний потік рідини через ваші сльозові протоки таки вийде. І гарантовано з'явиться думка: "Господи, помилуй мене і моїх близьких від такого".

Можливо, ви злякалися мого опису, і подумали, що це дуже страшний фільм? Ні, не бійтеся. Він, нажаль, просто правдиво-життєвий...


Інший фільм не настільки реалістичний. Це радше притча. Але молити Бога під час його перегляду хочеться про те саме.

"Прихована краса" (Collateral Beauty) 2016 року - так само оповідає на тему невідворотності деяких важких подій в житті людей, і про необхідність віднайти сили і прийняти їх, зрозумівши, як жити далі так, щоб не погіршувати все власними руками.

Кажу чесно, я мала бажання передивитися його лише через участь однієї з найулюбленіших акторок - Хелен Міррен. Весь час перегляду не зникало відчуття недомовок, незавершеності, але, на диво, не було бажання полишити. І лиш в останні хвилини пазлик складається. Остаточно. Проте, відчуття незрозумілості назви таки не щезло.

"Маленькі таємниці"...

але я би назвала, напевне, "Про силу дружби"...
Переглянула один неймовірно сильний емоційний фільм і зі свіжими враженнями пишу. Так, відразу посеред ночі.
Два великі дари людині від Бога, що відрізняють нас від інших ссавців - любов і дружба. Які дають нам силу, спогади, ностальгію, почуття, надію, сподівання, віру. Які підтримують в потрібний момент і підштовхують у вірному напрямку... Без яких людині важче жити, ніж без смачного шоколаду, останньої цигарки, першої кави і навіть скоринки свіженького хліба...
Неймовірно кольорова атмосфера фільму - море, літо - ще й прекрасно забарвлена відмінною, якісною музикою, яку особливо оцінять ті, кому нині вже добряче за ....дцять.
Так, хепіенд там не намалювався... Я наревілася... Але це були сльози очищення. Ті, що дають емоційну розрядку. Яким вдячний.
Більше не маю що написати. Бо його потрібно просто подивитись. І насолодитись.
За що люблю кінематограф. Особливо французьський )

P.S.: маленька ремарка - фільм 2010 року, задля полегшення пошуку.

"Американська трагедія"

Чесно, навіть не уявляю, яким зображенням можна проілюструвати допис про цю книгу...

Цього року я її перечитувала. І правда: цього. Року! Почала ще в лютому чи січні, і ось лиш зараз вперто домучила.
Чому? Стало цікаво, чим вона мене, старшокласницю, свого часу так вразила. Бо до сьогодні я пам"ятала лиш про веселі гульки головного героя-бідняка з балуваними багатенькими дітками, яким потрібно в житті було лиш дотримуватись суспільних правил і гарненько, насичено і цікаво організовувати власне дозвілля. Тоді я її "ковтнула" за пару тижнів максимум.

І от постало питання: завдяки чому? Спраглість пострадянської дівчинки за описом життя "там"? Бажання яскравого дозвілля? Чи просто звиклість читати запоєм?
Не відповім. Бо, наразі, сама не зрозуміла.
Проте, цього разу мені заважали вже тверезе сприйняття особистості головного героя, надмірний опис почуттів і думок з повторами і зацикленнями, безвідповідальність і глупство головного героя, якому навіть не вистачило мізків співставити ситуацію його бувшої коханої і рідної сестри. І поспівчувати. Зате вистачило фантазії запевняти себе у власному жертовному положенні, безневинності і безгріховності, та вміння викрутити власний скромний бюджет для забезпечення пристойного гардеробу і утриматися в спільноті багатеньких діток.
Він не те щоб мене дратував... Дивував. Власною обмеженістю, нещирістю та відсутністю співчуття. Як так можна жити? Чистий егоцентризм...

Який мій висновок? Такий, що і від багато чого останнім часом: "всі ми родом з дитинства " та "всього має бути в міру, без фанатизму".
Нажаль, мати Клайда, головного героя, зрозуміла це надто пізно. А батько і не вникав.

Артем Чапай - "Тато в декреті"

Саме так. Через тире.
І саме так, в лапках.
Бо для мене так є. (Іронічна посмішка)

По-перше, таки вдячна автору, що намагається підняти в нашому, таки патріархальному в даному аспекті, суспільстві тему цінності роботи по догляду за дітьми. Бо це таки робота, а не відпочинок вдома, як звикли думати всі, хто цього безпосередньо не виконував ) Виснажлива своєю безперервністю, забарвлена постійною емоційною напругою, і приправлена щосекундною відповідальністю за маленьких людей та їх життя і безпеку перед законом, людьми та власною совістю.

По-друге, він звернув таки увагу на те, на що не звертає більшість людей, нажаль, не лише чоловіків: самореалізація людини, що доглядає за дітьми. Її соціалізація та власне самопочуття - почуття замкненості в обмеженому просторі з дітьми та їх рівнем інтелекту. Якщо ще з двома останніми можна дати якось собі раду завдяки сучасним засобам - інтернету та всіляким сайтам, форумам, соціальним мережам, засобам комунікації, то з самореалізацією, особливо професійною, таки туго. Скільки раз жінки стикаються з відмовами потенційних роботодавців через наявність маленьких дітей, тому що вони хворіють і взагалі. Скільки раз жінки самі відкидають вакансію через неприйнятний графік роботи, який не співрозмірний з часом роботи дитсадка та школи, або через недостатність заробітної плати на найм няні... Скільки раз через сукупність цих всіх факторів жінки полишають улюблену професію, аби не жертвувати комфортом родини і любов"ю власних дітей... Скільки пар розпадаються через бажання жінки реалізуватися в професії і її "нехтування" домашніми обов"язками...

По-третє, він таки оприлюднив власний приклад, аби показати суспільству, що "і тато зможе". Що тато теж батько, як і жінка - мати. Що він теж один з піклувальників за власними дітьми, а не просто член родини.

І тут надходить момент мого "але"... )
Але читати мені його було місцями смішно. Саркастично смішно.
Він правдиво зауважує наприкінці книги - навіть не він, а цитована ним знайома: його декретна відпустка таки умовна. Як, за великим рахунком, і його дружини (хай пробачить мені автор). Адже дійсно, небагато родин можуть дозволити собі більшість часу працювіати вдома і підстраховувати одне одного в питанні догляду дітей. Адже так цінно буває хоч 15 хвилин побути самій на кухні, попити гарячого чаю, і не хвилюватися, що дитина в цей момент в сусідній кімнаті вивертає шафу. Чи в разі високої температури в дитини мати кого послати до аптеки за ліками.
Я прекрасно розумію, що автор своїми "аж" потоптався по моїх власних мозолях, і що , певне, то мій власний клопіт. Проте, погодьтеся, смішно читати, як люди тішаться, що нарешті вирвалися в відпустку без дітей вперше за 4!!! роки, коли ви самі таке робили років так 12 тому. Як дивно читати, що з двома дітками 4 та 2 років важко, коли сам вже маєш справу з підлітковим вимогливим егоїзмом, помноженим на нашу "прекрасну" шкільну систему і приправленим немовлятком. І як сумно читати, як важко справлятись самим поміж "вахтами" бабусь, коли у вас залишилась лиш одна бабуся ,яка з сімейних обставин була у вас в гостях лиш один раз за 10 років...

Ну і на завершення, основне моє питання: як багато чоловіків прочитають цю книгу? Чомусь впевнена, що серед її читачів - близько 90% жінок.
Ось так.

Автобіографія Агати Крісті

Ніколи не читала автобіографій і мемуарів.
Ні, не так - ніколи їх не дочитувала. Навіть до половини.
І книги Агати Крісті - лише пам'ятаю, що читала. Давно. Ні назв, ні суті, ні кількості абсолютно не пригадую. Лише дивилась екранізації про Еркюля Пуаро.
Мені порекомендували, і я, лише задля розширення власних читацьких обріїв, вирішила спробувати.
Аж ніяк не очікувала, що ця книга, ні - ця людина, мене так вразить, потішить, зацікавить, надихне і багато чому навчить. Але головне - я дізнаюсь від неї і про неї стільки цікавого. І зрозумію, що тоді, 100 років тому, люди були більш відкритими для всього нового, більш відчайдушними, мали кращу фантазію та просто нескінченну багату уяву і різнобарвну палітру почуттів.
Певне, стільки цитат, як в цій книзі, я ще не виділяла в жодній з прочитаних мною до цього. Принаймні, на електронній книжці ).

Так незвично і цікаво, пізнавально та емоційно тривало для мене прочитання думок жінки, одяг якої встиг еволюціонувати від довгих, пишних, закритих, багато оздоблених суконь до простеньких по коліно. Яка навіть застала популярність бікіні, а в 20-ті роки змогла оцінити зручність нашого сучасного "закритого" купальника і навіть займалась серфінгом (шок для мене!). Яка водила авто та зналась на фармацевтиці, здійснила навколосвітню подорож та багато років прожила в археологічних експедиціях.

Захоплююсь її мамою, яка дозволила дитині летіти на аероплані, десь в 1912 чи 1914 році! Чи багато з нас дозволили б дитині покататись на новенькому, не дуже опробуваному космічному кораблі?
Я навіть гадки не мала, що Агата Крісті має такий великий, ні, величезний літературний доробок. Перелік творів вражає. І дивуватись варто, якщо згадати, що сама авторка на початку не дуже вірила в свій талант, в успіх. Але вперто продовжувала писати, продовжувала надсилати видавцям, хоч і не дуже сподівалась,  і навіть не розуміла, задля чого. Просто - пробувала. Пробувала знайти себе.
А якщо ще й взяти до уваги, що освіти в нашому класичному розумінні вона не мала - можна отримати хорошу тему для диспуту. Це було лиш хаотичне отримання знань то тут, то там, то звідти. Але із задоволенням, з цікавістю.
І що в результаті? Численні подорожі, знайомства, різноманітні інтереси, книги, події особисті та світові зформували таку особистість, таку цікаву, щиру, відкриту світу, знанням і враженням жінку.
Не знаю, чи дійде в мене хід коли небудь прочитати її твори, але ця книга пам'ятатиметься, певне, завжди.
Залишу тут, певне, лиш одну цитату, яку виділила найпершою: "Найбільше щастя, яке випадає людині в житті - це щасливе дитинство".

"Лунастри"

Боже, я люблю дитяче фентезі!
Саме з такою думкою я читала першу книгу з серії "Лунастри" - "Стрибок над зорями" Наталії Щерби.
Цікаве, просте, некровожерливе, приємне і захопливе читання. Хороша, добра література для підлітків. Яка не просто розважає, але ще й дає підгрунтя для роздумів про те, хто є друг, хто ворог, як розібратись, і як далі поводитись. Але не повчає. Просто дає матеріал для роботи мізків.
Що ще казати? Читайте самі, давайте читати дітям. Відпочивайте!
А я вже чекаю на продовження!